Всім привіт! Мене звати Оля. Ми з Тернополя. Моєму синові Роману майже 13 років, діагноз – аутизм. Вперше звернулися до професора, коли йому було 5 років. На щастя до цього часу ми не годували його препаратами. На консультації у Професора мій син був справжній Мауглі, якого треба було міцно тримати щоб не втік і нічого не зламав. Його неможливо було що-небудь навчити. Крайній ступінь гіперактивності, стереотипії, гіпераккузія, поганий сон, поганий апетит, погляд “крізь предмет”, порушення моторики (не міг навіть руки в кишені засунути), нерозуміння зверненої мови … Цей список можна ще довго продовжувати. Коротше, все що буває при аутизмі – було у нас.
З усім цим ми почали наш важкий шлях. Тільки уявіть коли після декількох днів лікування я попросила його зірвати листок з куща і він це зробив; коли проїжджаючи по мосту, я йому показала Дніпро – і він дивився з великими очима, захоплюючись. Я зрозуміла що він бачить все це, а не просто дивиться. Відразу ж після 1 циклу з ним почав працювати дефектолог, його прийняли в дитячий сад. Хоча до цього все відмовлялися навідріз. Потихеньку ми багато чому навчилися. Після 6-7 циклів почала з’являтися мова. І саме після цього – у нас перерва 1 рік, так як народився 3 дитина. Далі-8, 9 цикли – півтора року перерву. 10 цикл – знову півтора року перерву. По суті 4 роки ми втратили. Чому?
Мені стало неможливо переконувати всіх вдома з приводу ефективності лікування. Крім того, через постійні суперечки результати, набуті на лікуванні вдома майже сходили на нуль. І тут, як говориться “не було б щастя – так нещастя допомогло”. Рік тому Роману лікували під наркозом зуби. А на нього будь-яка хімія діє негативно. Те, що з ним діялося після цього – просто кошмар. Поведінка стало нестерпним, перестав спати, пропав апетит, з’явилася агресія, енурез; по дому літала посуд, стільці та все що попало. Цілий місяць я його не водила в школу. При тому що у мене 3 дітей, мені хотілося померти. Одного дня я не витримала і влаштувала чоловікові скандал заявивши, що за себе вже не ручаюсь якщо він не поїде зі мною на лікування, так як в той час впоратися одна з Ромою я не могла. Будучи негативно налаштованим, мій чоловік все ж поїхав зі мною. Ми разом пройшли пекельний цикл. Але по-прісутвовав на багатьох зборах, побачивши все на власні очі і, почувши власні вуха про результати інших дітей, про те скільки вони пройшли, мій чоловік повністю змінив своє ставлення до лікування та навчився помічати і радіти навіть самому малому.
На сьогоднішній день ми закінчуємо 14 цикл. Хоча після 10 ми майже все починали заново.
І за цей рік ми дуже багато придбали:
З цього, ДОРОГІ БАТЬКИ, ніколи не втрачайте надію.
ШАНОВНИЙ Вагіф Мамедович!
Нам тут довелося пройти процес еволюції мавпочки, яка з часом стане людиною. Я бачу, що зараз мій син більше схожий на людину.
Велике Вам за це спасибі!
Саме Ви навчили боротися за свою дитину.
На 4 день появился указательный жест. Любомир стал интересоваться книгами, собирать пазлы даже не по возрасту. Ночью спит глубоким сном до утра, не просыпается. А ранее часто просыпался ночью или рано утром и не спал 1-3 часа, смеялся и громко кричал. Стал кушать самостоятельно и стал менее переборчив к еде. Начал одеваться и обуваться самостоятельно. Хороший зрительный контакт, даже с посторонними людьми. Стал отзываться на своё имя.Я мама Любомира, 4 роки, на прізвисько Цесарик із Харкова. Ми пройшли чотири етапи (тобто один курс). І ми шалено раді нашим досягненням за один рік:
На 4-й день з'явився вказівний жест. Любомир став цікавитись книгами, збирати пазли навіть не за віком. Вночі спить глибоким сном до ранку, не прокидається. А раніше часто прокидався вночі або рано-вранці і не спав 1-3 години, сміявся і голосно кричав. Став їсти самостійно і став менш перебірливим до їжі. Почав одягатися і взутися самостійно. Гарний зоровий контакт, навіть із сторонніми людьми. Почав відгукуватися на своє ім'я...