На лікування до професора Рахмана я прийшла минулого літа. До цього півтора року мучилася з сильними опіками, відрижкою та болями у шлунку. Захворювання почалося різко, так. Хоча причина, думаю, зрозуміла: я одна виховую дочку, все на мені: і робота, і побут, і перевірка уроків і т. д. Переживала дуже, хвилювалася, перебувала в хронічному стресі. Чесно кажучи, і поїсти не було коли, та й готувати особливо часу не було, головне — щоб донька була нагодована. Отак я й жила, організм не витримав, «відповів» хворобою. Це захворювання як результат мого способу життя.
Коли звернулася до гастроентерологів, мені призначили кілька медичних препаратів, але медикаментозне лікування не допомагало. У гастро-інституті мені зробили гастроскопію та встановили діагноз: рефлюкс-езофагіт. Сказали, що потрібно постійно приймати ліки або як варіант операція. Призначили препарати, які зменшують виділення соляної кислоти у шлунку.
У мене знизилася працездатність, порушився сон, змінилася повсякденна діяльність. Кілька місяців я спала сидячи або на трьох подушках, щоб голова і шия знаходилися вище за рівень живота. Була на найсуворіших дієтах, їла тільки відварену курку, вівсянку та червоні буряки.
Коли лікарі зрозуміли, що медикаментозне лікування мені не допомагає, стали говорити про те, що, швидше за все, це захворювання на нервовому ґрунті сказали: «попийте щось заспокійливе». Я почала приймати «Гідазепам», але жодних поліпшень не було.
Коли моя подруга, медсестра з Ігрені, дізналася, що я хворію, сказала: Чому ти мені раніше не розповіла?! Терміново їдь до професора Рахмана»! Я зателефонувала до Інституту, записалася на консультацію. Під час консультації професор сказав: «Це наша. Оформляйте». На лікування я йшла впевнено, не сумнівалася, що цей лікар мені допоможе. Адже для мене він був останнім шансом.
Під час першого етапу лікування я ще допивала свої ліки, але нові вже не купувала. Коли таблетки закінчилися, я не відчула ефекту відміни препаратів, мені не стало гірше без них. Це означало, що вони мені взагалі не допомагали і подальший їхній прийом — безглуздий.
На першому етапі мені вже стало краще, під кінець лікування професор застосував гіпнотерапію, і я відчула себе дуже добре.
Через півтора-два місяці після першого етапу, вдома, мені стало набагато краще, повністю пішли болі, досі не випила жодної пігулки, ні з гастроентерології, ні від головного болю.
Зараз я їм все, щоправда, тепер велику увагу приділяю харчуванню. Нормально сплю, додала 7 кг у вазі, в організмі почали залишатися хоч якісь вітаміни. Я щаслива, живу! Цей Новий рік відзначила, як усі, не з кашею та буряком, а накрили з донькою стіл, приготували різні страви.
Поки що я пройшла три цикли лікування. Дай Боже, обстановка у нас буде нормальна, війна припиниться, влітку я отримаю четвертий цикл лікування (4 цикли – 1 етап) і ми вийдемо на повне одужання.
Цього разу зі мною була донька, у неї перший етап лікування. Вона рипіла зубами, весь час стискалася, не їла молочного та салату. Думаю, давалася взнаки психологічна травма, отримана в садку. Дуже вже наша вихователька чомусь не любила дітей. І діти це відчували, відповідно, це відбивалося на їхньому стані та поведінці. Для багатьох, як для моєї дочки, таке ставлення не пройшло безвісти. Ще й моє захворювання не додавало здоров’я доньці.
Олеся з дочкою
За час лікування моя третьокласниця стала краще вчитися, подорослішала, допомагає мені вдома, цікавиться всім. Дитина розкрилася, не боїться спілкування з однолітками, як раніше.
Зараз молимося про те, щоб у нас швидше настав світ, щоб ми могли спокійно оздоровлюватись у професора. Дай Боже, скоро так і буде!